Генріх фон Офтердінген

««Батьки вже лежали і спали, стінний годинник одноманітно цокав, за ляскаючими вікнами свистів вітер; кімната часом освітлювалася місячним сяйвом. Юнак метався на ліжку і думав про незнайомця та його розповіді. - Не скарби так невимовно приваблюють мене, - казав він собі самому, - жадібність чужа моїй душі: я мрію лише про те, щоб побачити блакитну квітку. Він невпинно займає мої думки, я не можу ні писати, ні думати про щось інше. Я ніколи не відчував нічого подібного: ніби все раніше було сном, чи ніби я пронісся уві сні в інший світ. У тому світі, в якому я жив, ніхто б не став думати про квіти...»